Рік тому від рук нелюдів загинула медик 54-ї бригади Наталя Хоружа, тепер не стало ще однієї дівчини, якій було усього 23 роки, і яка рятувала наших поранених воїнів на передній лінії оборони.
Ніколи не пробачу, ніколи. Дівчата та хлопці на небі не зрозуміють.
Сабіна Станіславівна Галицька народилась 24.09.1994 року у селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області.
Закінчивши 9 класів сільської школи, дівчина вступила до Новоград-Волинського медичного коледжу, у якому отримала фах фельдшера. По тому рік встигла попрацювати акушеркою у Барашівській сільській лікарні. Планувала отримати вищу освіту, але не встигла.
Взагалі, у неї було дуже багато планів на життя, різноманітних мрій та сподівань. Вона була молодою дівчинкою, яка полюбляла романтику та діточок, але, у той самий час, вона вже встигла стати воїном, навіть не тримаючи у руках автомат.
01.04. 2016 року вона підписала із ЗСУ контракт, маючи велике бажання допомагати пораненим у боях солдатам, та після навчання на полігоні “Десна” прибула до свого підрозділу.
Сержант, старша медична сестра приймально-сортувального відділення медичної роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Дуже грамотна та працьовита дівчина-медик, яку ніколи не лякала небезпека, мужня та рішуча, у попередню дислокацію бригади у зоні війни вона 4,5 місяці перебувала на нулях, витягуючи хлопців з того світу. Подружці своїй писала, що в неї все добре, планувала зустрітись із нею у березні.
Планувала, мріяла. Це все минулий час, немає її більше з нами.
Вбили Красуню 20 лютого о 15.30 у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання “Луганськ”, на передній лінії, прямим влучанням протитанкової керованої ракети у наш БРДМ.
Поховання попередньо планується 23 лютого у рідному селі. У неї залишились батьки та брат.
У найважчий день для України, у річницю великої трагедії на Інститутській, кожен, хто так чи інакше пропустив той біль крізь свою душу, згадував ті моторошні ранкові години, коли здавалося, що світ перевернувся, коли хто вживу, хто у мережі дивився на те, як падають люди, падають та завмирають під похмурим небом.
Я теж вчора згадував, передивляючись купу відео та світлин, згадував та щось міцно стискало під ребрами. А за вікном було таке ж похмуре небо, як і чотири роки тому, а за вікном була тиша, яку нічого не порушувало, тиша, у якій відчувався крихкий мир у моєму місті.
А у той самий час за мою тишу помирала одна дівчина…
Джерело: Ян Осока