Термін графоманство стосовно шедевру слова і мислі вживати не буду, бо як казав хтось мудрий, «творіння художника не можна міряти своїм аршином». Просто вже з перших сторінок у дорослих читачів з’являються недвозначні алюзії, не доступні, Богу дякувати, дітям.
Отож, літачок Укропчик потрапляє у полон до ворога, де розпочинає голодування і сильно марніє. А повернувшись в рідну-неньку Україну починає боротися з Брехнею і Пихою. Як наслідок, правда, яку сіє літачок, на сторінці 13, отримує крила і злітає до небес у формі крилатої діви з упізнаваною фізіономією. Але це не апофеоз. Апофеоз – закінчення сеї поеми. Літачок за допомогою правди наводить порядок, припиняє «братовбивчу війну”, після чого пристиджена Країна Сестра просить вибачення в України. А далі, перепрошую, повний… Просто зацитую останні рядки безсмертного творіння, котрих наш малюк, на щастя, не дочекався через сон:
«Тут Сусідку Україна
Почала втішати:
«Нас обох колись родила
Русь – єдина мати.
Древній Київ – батько спільний,
Тож народи – браття.
Навіть війни не загасять
Єдності багаття.
Поможи мені, Сусідко,
Із руїни встати,
Мої села і міста
Всі відбудувати…»
Закінчую невинною фразою «без коментарів». Але виключно з міркування, аби не бути забаненим Фейсбуком. Бо виховано і стримано прокоментувати епос нєкої Пакалюк не можу.
