Кінець всесвітнього туру “Океанів” не мав права закінчитися в іншому місті. Тільки Львів, тільки львів’яни. “Найкраще місто на Землі”, – заявив сам Славко, коли вітався із публікою.
За традицією “Океан Ельзи” спізнився більше, ніж на годину.
Проте, коли величезні ріки людей стікалися на “Арену Львів” публіку розігрівала своїм зворушливим голосом Христина Соловій. Яка вже теж створила свою аудиторію і навіть на розігріві перед “Океаном Ельзи” були ті, хто підспівував під її “Без тебе не можу спати”.
Натовп жив своїм життям. Хтось гортав стрічку в мобільному, хтось йшов купувати пиво, чи щось “погризти”, невеличкі компанії обговорювали невідоме своє. Раді були бачити друзів і знайомих, з якими, швидше за все, було що обговорити з останньої зустрічі. “Сидячі” то займали свої місця, то виходили прогулятися по балкону. “Фан-зонівці” броунівськими частинками переміщалися серединою “Арени”, а волонтери, охоронці і весь “Stuff” час від часу повертав голови на сцену, перевіряючи, чи не відбувається там щось цікаве.
Застукали барабанні палички, створюючи тихий інтригуючий ритм і “Арену” електричним струмом вдарили перші гітарні акорди пісні “Вставай”. Коли на сцені з’явився Вакарчук – до цього броунівський натовп раптово в мить перетворився на один організм, який видав в космос потужний розряд людської синергії. Це був той випадок, коли один плюс один дорівнює одинадцять, коли один плюс сорок тисяч дорівнює безкінечність.
Ми пили з ними чай з молоком і молились на теплий душ. Ми відчували тепло тисяч сердець, які билися в одному ритмі. Ми готові були вимагати більшого. Від себе, від оточуючих, від бога. Ми відчували, що Всесвіт бачить нас і знали, що наш організм зараз є центром цього Всесвіту.
Усі вже звикли до того, що Славко кожного року на початку червня є у Львові на “Арені”. Всі думали: “Чим же ще, вони нас можуть здивувати”. Але Славко дивував. “Океан Ельзи” дивував. Вони видавали шалену енергію своєму на той момент сорокатисячному оганізму і отримували енергію від нас.
Вакарчук вилазив на рештування сцени, роздягався до поясу, подер штани, заклеїів їх ізоляційною стрічкою, співав “Ой, чий то кінь стоїть” із грузином, і “Мостиська” Братів Гадюкіних.
Нам плакалося під “Мовчати” Скрябіна, і ми розривались під “911”.
Звичайний репортаж просто не відповідає формату культової групи. Розповідати потрібно не про те, як пройшов концерт, а про те, якими емоціями ми напилися досхочу разом із Ельзою та її Океаном. Якщо ви любите цю групу і не були ще жодного разу на концерті – щиро рекомендую вам все ж побувати там.
Я радий, що завершення світового туру закінчилось саме в нашому рідному місті, в місті “Океанів”.
Стаття і світлини: Станіслав Черевко