Роман Онишкевич: “…родина мала велику потіху і сміх, який через кілька хвилин перейшов в огиду.”

На початку вечора вся наша родина мала велику потіху і сміх, який через кілька хвилин перейшов в огиду. І то всього за якихось 20 гривень. Саме стільки коштує шедевр пані Тетяни Пакалюк «Пригоди малого Укропчика», придбаний донькою для внука позавчора на Форумі з рук самої авторки. Правду кажучи, він не мав би особливих шансів бути купленим, якби малий не побачив гарного літачка на обкладинці і не почав вимагати: «Хоцю літачка». Дитині можна відмовити у цукерках і чіпсах, але відмовляти в книжці – гріх. Ну от нині ввечері взялася донька читати Сашкові сю дитячу міні-поему.

Термін графоманство стосовно шедевру слова і мислі вживати не буду, бо як казав хтось мудрий, «творіння художника не можна міряти своїм аршином». Просто вже з перших сторінок у дорослих читачів з’являються недвозначні алюзії, не доступні, Богу дякувати, дітям.
Отож, літачок Укропчик потрапляє у полон до ворога, де розпочинає голодування і сильно марніє. А повернувшись в рідну-неньку Україну починає боротися з Брехнею і Пихою. Як наслідок, правда, яку сіє літачок, на сторінці 13, отримує крила і злітає до небес у формі крилатої діви з упізнаваною фізіономією. Але це не апофеоз. Апофеоз – закінчення сеї поеми. Літачок за допомогою правди наводить порядок, припиняє «братовбивчу війну”, після чого пристиджена Країна Сестра просить вибачення в України. А далі, перепрошую, повний… Просто зацитую останні рядки безсмертного творіння, котрих наш малюк, на щастя, не дочекався через сон:
«Тут Сусідку Україна
Почала втішати:
«Нас обох колись родила
Русь – єдина мати.
Древній Київ – батько спільний,
Тож народи – браття.
Навіть війни не загасять
Єдності багаття.
Поможи мені, Сусідко,
Із руїни встати,
Мої села і міста
Всі відбудувати…»

Закінчую невинною фразою «без коментарів». Але виключно з міркування, аби не бути забаненим Фейсбуком. Бо виховано і стримано прокоментувати епос нєкої Пакалюк не можу.