Зоряна Созанська: Чи є щось українське у Москві?

У багатьох українців на слуху закриття Бібліотеки української літератури в Москві. Цим питанням займались і МЗС, і депутати Верховної ради, і пересічні громадяни. Та що можна зробити чи як можна допомогти закладу, який фінансується мерією Москви? А що тоді робити немалочисельній громаді? Де можна зібратись і поговорити про наболіле?

Мало хто знає, що у Москві, в самому центрі, на Арбаті майорить і сьогодні український прапор. Майорить на будівлі, яка є власністю Державного управління справами, власністю України. Займає будівля 4000 квадратних метрів і розміщений в ній Національний культурний центр України в Москві. Культурний центр працює з 1998 року і сьогодні. Проводяться якісь заходи, функціонує своя бібліотека, недільна школа, є, навіть, готель. 

Але безкінечні суперечки довкола Національного культурного центру України у Москві не стихають! І чи закінчаться колись? Скоріш за все, що НІ, доколи там будуть панувати настрої далекі від настроїв українців, українських діаспорян Москви. Толку від призначеного директора Володимира Іонова не має, як і направленого ДУСею на допомогу чи то зама, чи то виконавчого директора Валентина Савицького. Бо як кажуть «а віз і нині там». Чи може щось друге нам скажуть вищезгадані «панове» про ситуацію, яка склалася 20 лютого цього року? В той час, коли майже у кожного в Україні розривається серце від болю, від спогадів, коли українські світові громади проводять панахиди, роблять фотовиставки світлин тих страшних часів, Культурний центр України в Москві «пляшет і пойот».

20 лютого в план заходів Центру конче потрібно було включити Ювілейний вечір молодого актора театру «Еней» Сергія Вахрушева. Театр працює при НКЦУ давно. І концерт відбувся. Хтось може скаже, що сам Вахрушев орендував сцену чи ще щось. То чому дозволили оренду сьогодні і чому в залі під час концерту красувалась начальник відділу інформації і діаспори Вікторія Скопенко?!

Чому сьогодні? Чому 20 лютого, такий незмінний начальник не дала можливість зібратись діаспорі. Адже зібратись в Москві поза межами центру і власних квартир не дуже безпечно. Чому? Хто відповість на всі ті запитання? Чи почує ДУСя, сам президент? Що ще витворить НКЦУ, щоб показати світу як можна насміхатись над самим собою, над пам’яттю, над тим, що так болить? Чи не керівництво НКЦУ повинно благати про передачу , хоча б частково, фондів з Бібліотеки української літератури у свою бібліотеку?

Може хтось скаже, що Центр треба закрити, – то це вже друга історія. А поки що треба розібратись з сьогоденням. Щоб, як ходять чутки, не перетворився цей Центр в так званий «Азаровський комітет спасіння України».