Олег Скрипка: Для людей, які не можуть вивчити мову, треба створити гетто.

Олег Скрипка – ветеран української рок-сцени. Його гурту “Воплі Відоплясова” цього року виповнюється 31.

Аби перерахувати його сольні музичні, а також продюсерські і фестивальні проекти, навряд чи вистачить пальців рук.

Він розповів про залаштунки “Голосу Країни”, своє ставлення до квот на радіо й пояснив, чому викинув величезну колекцію української музики. Наводимо найяскравіші цитати.

Уявіть газон з дуже непривабливими квітами. Їх періодично закатували в асфальт, а вони чомусь росли. Тепер вирішують, чи варто ці квіти поливати. Закон про квоти на україномовну музику – це закон про поливання квітів.

Якщо ми замінимо російськомовне лайно в ефірах на україномовне лайно, нічого не зміниться. Результат буде вражаючим тоді, коли ми зробимо слово “українське” синонімом слова “якісне”.

У житті є такий дуже цікавий феномен: коли чогось дуже сильно прагнеш, воно ніяк не приходить. Хочеш добитися дівчини, зі шкіри лізеш, а вона вдає із себе богиню. А тоді думаєш “Та пішла вона нафіг!” –  і вона починає за тобою бігати. Я добивався того, щоб українська музика була комусь потрібна, десять років.

За цей час у моєму кабінеті назбиралася ціла стіна із CD української молодої музики, яка ніколи не з’являлася на радіо, про неї ніхто не знав – лише я як спеціаліст.

Трохи більше ніж півроку тому я це взяв і просто викинув. Зрозумів, що це нікому не потрібно. Коли я розчарувався повністю, мені зателефонували з проханням: “Олеже, а ти можеш нам дати молодої української музики, нам потрібно для ефірів?”.

Дуже багато років, віків український творчий продукт закопувався в землю. Саме тому, мабуть, у нас такий хороший чорнозем. У ньому вся українська культура.

В моїй країні мрій, в ідеальній країні, українська – панівна мова у суспільстві. Там на радіостанціях крутять 100% української музики, а не 25-35 нищебродських відсотків.

У моїй країні мрій держава працює в резонансі з провідними культурними діячами. Там мир і абсолютна перемога України у війні, яка зараз триває.

У моїй країні мрій я маю стільки концертів, скільки хочу – 5-7 на місяць, не більше, але в хороших залах. Там я можу реалізувати величезні проекти – починаючи від фестивалів і продовжуючи моїми виступами з різними оркестрами в гарних залах, в опері, наприклад, в палаці “Україна”, оренду якого я зараз не можу собі дозволити.

Я не державний діяч, я мрійник, максималіст. Я хотів би жити у повністю україномовному культурному середовищі. Навколо себе я це реалізую –  я спілкуюсь з найкращими українцями, я беру на роботу в свій штат україномовних професіоналів.

Якщо люди не володіють українською, вони мають повне право шукати роботу в інших краях.

Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ, таким ставлять діагноз “дебілізм”. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них. І будемо допомагати їм, як допомагають людям з вадами, на волонтерських засадах будемо співати їм “Володимирський централ”.

Найбільші два зла у світі – це селфі та караоке. Кажу це як людина, яка професійно займається музикою та фотографією.

Якби у моєму дитинстві були такі талант-шоу, як “Голос діти”, я би не брав у них участь, не зміг би витримати хвилювання та конкуренції. Але є діти із сильною психікою. І вони стають переможцями. Для багатьох подібні передачі – чи не єдиний спосіб стати відомими.

З дітьми на “Голосі країни” було важко працювати, бо конкурс дуже жорстокий. Талантів набагато більше, ніж можуть вмістити команди проекту, тому доводиться холодно відсікати достойних.

З іншого боку, діти дуже пластичні й мають абсолютну підсвідому довіру до тренерів. Дорослі мають блоки, его, і не кожен може відкритися, почути, що говорить тренер.

Дитині, буває, пояснюєш щось, вона стоїть, у носі длубається, здається, зовсім тебе не чує. А потім виходить на сцену й ідеально все виконує.

Діти ніколи не займаються нецікавими речами. Їх важко примусити робити щось беззмістовне. Нам, дорослим, у них варто повчитися.

Люди, які не люблять свою роботу, для відпочинку мають хобі. Моє хобі – це моя улюблена робота, бути на сцені, співати, танцювати. Після вдалого концерту, я відчуваю себе як після спа-салону.

Якої якості крутиться музика на ринках країни, такого рівня моралі дотримуються правителі цієї країни. Не дарма у нас шансон був культурною доктриною.

Треба розділити два поняття – музика популярна і гарна. Те, що популярне, є просто продуктом музичного супермакету, над яким попрацювали хороші менеджери. Те що гарне – корисне для здоров’я.

Для того, щоб потрапити в телевізор сьогодні треба володіти інструментом маркетингу. Тому зараз люди переважно ходять на концерти й дивляться по телевізору на співаючих бізнесменів.

Іноді випадково, але не обов’язково бізнесмени співають добре.

Більшість геніїв і талантів в побуті абсолютно безпорадні. Геній наших днів – Валентин Сильвестров. Це Шостакович нашого часу. Він живе у Києві, але тут його мало хто знає. Однак його слухає вся Європа, його твори викуплені на 5 років вперед.

Але квитки на літак він купити не може, не може домовитися з промоутером, не може створити сторінку в фейсбуці. Тому не дивуйтесь, що без гарного менеджера такий талант ви не побачите ні на сцені, ні в інтернеті.

Думка незалежного журналіста дуже важлива. Серйозна музична, культурна критика повинна існувати. Колись давно Артемій Троїцький, прекрасний журналіст першим відкрив для радянських людей ВВ. І його зусиллями наш кліп “Танці” з’явився на ОРТ. Один раз нас прокрутили – і ми стали мегапопулярними. Тому я – за авторитетну впливову журналістику.

Пам’ятаєте, я казав, що викинув цілу колекцію української музики? Перш ніж це зробити, я її оцифрував.

Джерело: УП.Культура