На сьогодні реформування охорони здоров’ я – це болісне питання не лише для медичного персоналу, але і для громадян України. Реформування в даній сфері почалися ще у 2010 році, коли ввели посади сімейних лікарів, а потім розширили первинну ланку, створивши Центр надання медико-санітарної допомоги, і від’єднали швидку медичну допомогу. Таким чином, в більшості районів нашої країни створили три заклади – первинної допомоги (сімейні лікарі, амбулаторії, ФАПи), вторинної допомоги (лікарі вузьких спеціальностей) і швидкої допомоги. І відповідно лікарі обласного рівня, стали закладами третинної (високоспеціалізованої) допомоги.
Як звичайна людина, мені як і всім, хотілося б бачити якісь приємні зміни, які постали наслідком реформування. Але нажаль, цього не спостерігається і досі. Зниження захворюваності, смертності, збільшення тривалості життя – це ті показники, на які, в першу чергу, звертається увага. А в нашій країні вони далеко не в межах норми. Я вже не говорю про те, що лікарі стали “нелюдами” (зі слів пацієнтів), оскільки скрізь треба дати хабар, призначають дорогі ліки, обстеження, які не кожен може собі дозволити. А як же безкоштовна медицина? А справа в тому, що на минуле реформування викинута просто неймовірна сума грошей, але куди вони пішли, залишається питанням і для самих лікарів.
Заробітна плата медичного персоналу дещо вища мінімально прожиткового мінімуму, через те для них слово “хабар” не звучить так грубо, як для представників іншого населення. Для НИХ – це спосіб вижити.
Нещодавно мала змогу поспілкуватись з лікарем районної лікарні зі стажем роботи 30 років, лікар вищої категорії. Ви не повірите, яка в неї зарплата: людина працюючи добу (24 год.) в лікарні на зміні, отримує 100 -150 гривень, і вибачте, це не сидіти склавши руки, а нести відповідальність за життя людей. Так, не перечитиму, в обласних лікарнях дещо більша оплата, але не більше 220 грн. Хіба можна засуджувати цих людей? На мою думку, ми не маємо на це права, тому що це неймовірно тяжка праця, як морально, так і фізично. Тому в даному випадку, я схиляюсь на недоліки реформування, а не на втрату людяності в лікарів.
Не можу минути питання вакцинації наших діток, оскільки ця проблема набула величезних маштабів. Відсутність вакцин, довіри батьків до них же та до їхньої необхідності, спровокували підвищення рівня захворюваності серед дитячого населення. Кожен з нас ніколи не замислювався над тим, скільки науковців витратили сил, часу, здоров’я та грошей на їх створення, все заради забезпечення мінімально захисту від різноманітних інфекційних захворювань. Тому роль батьків у забезпеченні здоров’я дітей, не менша ніж лікарів та держави.
Ульяна Супрун – заступник МОЗ України, лікар – волонтер, яка на сьогодні вже виконує обов’язки міністра. Поки вона залишається єдиною надією на створення нової програми реформування в системі .
Дуже не хочеться знову розчаровуватися, адже як вже зазанчалося: “як можна бути здоровим… коли морально страждаєш?”.